Чернігівська загальноосвітня школа №17

Вірш рідній школі

(Присвятила її випускниця – Ковгановська Світлана -творчий псевдонім Лана Світко)

***

На пустирі, неподалік вокзалу,

На вулиці, що звалась Польова,

У тридцять шостім школу збудували.

Вона старенька вже. Але жива.

 

У школу цю, напевно, душу вклали,

На совість, їй же Бо’, її звели,

І Постишева іменем назвали,

І номер їй тринадцятий дали.

 

Та почалась Велика Вітчизняна —

Буремний час жорстокості й руїн.

Ті хто любив Вітчизну полум’яно,

На її захист стали як один.

 

А школу зруйнували. В сорок першім.

Нещадно окупант по ній пройшов.

Але вона, неначе птиця фенікс,

Невдовзі з попелу постала знов.

 

Взялись за справу… полонені німці —

І воскресили, підняли з руїн.

І стала вона — школа залізниці,

І номер їй дали — 41.

 

44-й рік. Запрацювала.

Знов дітвора до школи поспіша.

Вона ж, їй-право, ще гарніша стала.

У німців тих також була душа.

 

Напевно, школу нашу аж донині

З дня заснування береже Господь.

Бо тут кругом святі місця й святині.

І кожне ніби заклика: «Заходь!»

 

Казанська церква, монастир правічний…

Які джерела віри і добра!

Ген видно Троїцький собор величний

І зовсім близько — Болдина гора.

 

Рідненька школо! Ластівонько сива!

Омріяна колисонько моя!

Яка ж ти мила, затишна й красива,

Ти нам — як дім, а ми — одна сім’я!

 

В житті постійно має щось міняться.

Малятам треба вчитись і рости.

Середньою із номером 17

У шістдесят четвертім стала ти.

 

О рідна школо! Ти у нас єдина

І ти найкраща — це відомо всім.

Тут вчилась Коцюбинська Михайлина.

І я про неї зараз розповім.

 

Був рік сорок дев’ятий. Перший випуск.

Яка то нині недосяжна даль!

Вручали Михайлині Коцюбинській

На випускному золоту медаль.

 

І досить часто пані Михайлина

Провідувала школу залюбки

І плакала так щиро й неодмінно,

Згадавши про свої шкільні роки.

 

У ній усе таке величне й гарне —

Слова й думки, і погляди, й діла.

Шевченківської премії немарно

Ця жінка удостоєна була.

 

Як осягнуть її душі безмежність?

В чім серця полум’яного краса?

Боролася вона за незалежність

І знала Чорновола та Стуса.

 

Як пам’ятную дошку відкривали,

Раділи ми й пишалися без меж.

В «Чернігівських відомостях» писали

Про це. І у «Деснянській правді» — теж.

 

Ще був такий Георгій Розмарица,

Людина і директор — вищий клас.

А малював — аж любо подивиться.

Одна картина й досі збереглась.

 

Казала нам Вікторія Петрівна:

«У тій роботі — автора душа.

Картина ця, прекрасна і чарівна,

Мій кабінет сьогодні прикраша».

 

Віктор Петрович Пахарь. Пам’ять вічна.

Ви знаєте, яким від хлопцем був?

Людина це. Проста й харизматична.

Хто знав його — повірте, не забув.

 

Де ще знайти директора такого?

Як батька шанували всі його.

А він і добрим бути вмів, їй-Богу,

А часом і суворим — ого-го!

 

Маленька школа. Та багато толку,

Як до навчання діти мають хист.

У нас навчався Володимир Волков —

УРСР заслужений артист.

 

Й музичний майстер Шльончик свого часу

Знання у нашій школі здобував.

Він кобзу незабутнього Тараса

Не просто бачив, а — реставрував.

 

Немарно ж ми Великого Поета

Й донині називаєм Кобзарем.

Тарас Шевченко — світоч для планети,

З його поезій мудрість ми берем.

 

Здіймала його кобза в душах бурі,

Допомагала у незгодах мандр.

Звання «Заслужений діяч культури»

Здобув немарно Шльончик Олександр…

 

Прославить школу — то дитяча мрія.

І кожна перемога — немала.

Усім відомо: Маркова Марія,

Два роки тому «Міс туризм» була.

 

Звання це здобула на рівні міста.

Раділи за Марійку всі кругом.

У неї ж на душі було врочисто.

І не єдиний це її диплом.

 

А ще ми у Майдансі участь брали.

Здійснилася одна з найвищих мрій.

Сама директор школу представляла

І так багато вклала в танець свій!

 

В сюжеті — мати й син. Війна. Прощання.

Напутнє слово — щире і просте.

Надія. Сльози. Молитви. Чекання.

Хто знав, що стане дійсністю все те?

 

Війна на Сході — моторошна тема.

Лиш біль і сльози. І немає слів.

В АТО убили Рудника Артема.

До двадцяти п’яти він не дожив.

 

Лишились мати, батько, брат, дружина.

У горі вічнім житимуть вони.

Артем ніколи не побачить сина.

А доня й досі тата жде з війни.

 

Його синочок ще не народився,

Як тата проводжав в останню путь.

Артем у нашій пам’яті лишився.

Героя, рідна школо, не забудь.

 

Живи, цвіти, моя державо рідна!

Так хочуть і дорослі, і малі.

Хай небо стане мирним та погідним,

Хай буде вічно щастя на землі.

 

Нехай про нашу школу слава лине,

Нехай вітри над нею не гудуть.

Продовжувачі справи Михайлини

Навчаються тут гідно і ростуть.